Легкість приходить так: вплітається у подих тиші, яка в цей час звучить музикою, підкрадається з відчинених вікон, виростає у горщику з квіткою на підвіконні, чаїться в одному рішенні, на яке не зважувались так довго, але от – нарешті – розуміють, куди і як. Легкість приходить так: розв’язує тісні вузли, про які думалось, щоб вони все тримають укупі – а насправді знерухомлювали. Здавалось, мали би обвалитись з брязкотом, щоб аж пройшовся стінами гул – та спадають шовково, нечутно, а ледь торкнувшись землі – обертаються вишневим цвітом. Легкість приходить так: вдих тепер на одну секунду довший, ребра розштовхують клітку сонячного сплетіння – лоскотно і вагомо. Птахи, що зимували там розправляють блакитні крила, розлітаються з-під пальців. Ось тобі кольорові ключі. Зелений: постояти на траві босоніж, а тоді пробігтись. Вийти на сонце у короні зі смарагдовим камінням в центрі. Привітати перший зелений росточок на дереві так, як привітав би кращого друга, якого зустрічаєш в аеропорту вперше за довгий час. Жовтогарячий: розсмішити принцесу-несміяну. Торкнутись віями до найяскравішої квітки, яку побачиш в саду. Прилаштувати на небо нове сузір’я (якщо зробити все правильно – усім здаватиметься, що воно там завжди й було!). Сапфіровий: об’їхати озеро на велосипеді. Кидати на фіалки погляди, наче знаєш їх секрет, але нікому не будеш розказувати, бо ти ж їм друг. Відправитись на прогулянку в найдивнішому вбранні, щоб люди, яким зустрінешся сприйняли тебе за хороший знак. Нехай стане легко – легко. Видихай. Відпускай. Бери.
КиКит не спит
CategoryOtherLanguageRUFirst seenJul 06, 2026QualityVerified
Subscribers2.8K
Avg views6.6K
ERR231.2%
Price-- RUB
Price / subscriber--
Price / view--
Metrics updated: Jul 06, 2026
Recent posts
Моя бурштинова здійсненність, моє неможливе диво. Ти є – і це більше, ніж я просив. Але в мене й до тебе прохань ще вдосталь. Будь домом собі, будь собі горою, будь лісом, містом і океаном. Будь найуважнішим своїм глядачем, найлагіднішим критиком. Ніхто ззовні не підійде на цю роль краще. Я так довго виборював тебе з осердя твоїх печалей, що тепер, коли ти розплуталась і зазвучала, почуваю себе дотичним до цієї музики, цієї тиші. Втім, це лише початок. Ти зможеш чесніше, гучніше, вище – перескласти сузір’я, граючись, перевинайти радість, котячі вуса або кісточки у солодущих вишнях. Я писав би тобі картини чи вірші, якби вмів писати картини чи вірші. Але я вмію тільки свідчити і бажати. Сніп нетутешньої радості. Сонячні зайці, що розбігаються з-під твоїх вій. Мушлі, пронесені зі сну контрабандою і на ранок знайдені під подушкою. Дорога, котра виникає у лютому бездоріжжі, варто тобі лише створити намір і зробити крок. Сміх, який розбиває кригу (під нею – уся глибина небес). Одивлення, як спосіб дивитися так, що світ бере за руку й веде показувати свої дива. (Дещо з цього списку я просто свідчу, а дещо – бажаю пристрасно, а значить, що незворотно.) Вибігаєш на вулицю, наяву летиш. Це значить, що ти ростеш.
Кожну весну і кожне літо я готую коробки світла. Складаю в них усе те, що має допомогти впоратися з іншою стороною року. Зараз час відкривати їх. Це не дуже легко, бо пальці зовсім замерзли. Ось, що було в першій коробці: галявина кульбабок, яку я одного дня виявив на задньому дворі свого будинку; веснянки з щік і носа декого, кого обожнюю; сережки з бруньок; день, коли ти розпустила волосся, щоб спіймати спраглий весняний вітер. Починається крижаний дощ. Я продовжую розглядати зібране. Сік шовковиці. Фарби, які ти змішувала, щоб намалювати мою спину. Хруст розламаного, нетерпляче-стиглого абрикоса. М'якоть персика, яку язиком притискаєш до піднебіння. Ковпачок від сонцезахисного спрею, весь у піску. Сузір’я Кассіопеї. Не страшно бути в місті, яке вкривається шаром криги. Гірше – бути в місті, у якому я не можу покликати тебе кататись на ковзанах. Сіль на шкірі, коли виходиш з моря. Чорничний пиріг вечірнього неба. Твій голос у мушлі мого вуха. Листя трави, яке залишає відбитки на шкірі, коли довго сидиш на землі. Звук, з яким лід падає у склянку з м’ятною водою. Сонне пообіддя. Там де зійде сніг, виросте улюблене моє море. Приїжджай набутися біля хвиль.
Колись в цей час я просив див. Тепер я знаю, що це час не для прохань, а для вдячності. В кольорових вогнях вулиць я хочу бути прозорішим, щоб не затуляти нікому цю довколишню ніжність. І ще для того, щоб не утворювати тінь – а давати змогу променю проходити наскрізь і розходитись помаранчевим, жовтим, зеленим, синім. Це не час для поспіху. На кінчиках моїх пальців, на краєчку носа, на вістрях вій – золотичні іскри. Якщо дивитись згори, примружившись, можна побачити сніп ліній. Маю рухатись так, щоб візерунок був виважений і красивий: як танець, усмішка або сміх. Я не соромлюсь своєї вразливості. Я святкую її в сніговому будиночку на улюбленому дереві. Тут гарно писати листи і малювати креслення майбутнього саду. Тут гарно пробачати декому. І гарно – визнати, що не збираюсь декому пробачати. Вага мого поступу – рівна моїй увазі. Кажуть, ті, хто зберігають гарячим серце – кригу перетворюють на бурштин. Він нагрівається, коли стискають його в долоні.
Я був магістром цинічних наук. Майстром крижаного погляду. Найталановитішим на курсі зі знецінюючого підняття брів. Знав більше ста способів обернути на попіл вогонь, що запалював діяти. Як так сталось, що тепер я рахую дні, коли зможу знову тебе побачити? Якими чарами володієш ти, що я тепер по вулицям збираю пір’їни і всю ніч тримаю їх під світлом блакитного місяця, щоб на ранок принести тобі в рукаві синього птаха? В житті не мав потреби дивитись на листя дерев. Тепер по візерунку кори розрізняю, яке це. Прикладаю вухо – і чую шум морів, до яких сягає їх коріння. Як жити з цією вразливістю, з цим серцем – яке і так одне, але має стільки всього вмістити? Навіть якщо не на місці, чи розбите, чи все, чим зайняте – старається достукатись до краси. Я зиму чекав, бо думав, що холод спрацює, як анестетик. Але поки він спрацьовує, як збільшувальне скло – я закоханий в все довкола. Я не просив цього. Не загадував на Різдво. Не вимріював в передсонній тиші. Не уявляю, як жив раніше.